Образ соні мармеладової цитатами

образ Деталі Останнє оновлення: 10 серпня 2013 Автор: Super User Федір Достоєвський - «Злочин і кара»

Назва: «Злочин і кара» Автор: Федір Достоєвський  Формат: RTF

Аналіз твору «Злочин і кара»

Ф.М. Достоєвський увійшов в історію літератури як один з найбільших російських письменників зі світовим ім'ям, майстер створення психологічного портрета. У романі «Злочин і кара» він докладно описує розкол в душі головного героя, болісну боротьбу добра і зла. Тему душевного розладу підкреслює у творі вже говорить  саме  прізвище головного героя - Раскольников.

Ф.М. Достоєвського турбувала соціальна нерівність різних верств суспільства. Він показує, що бідність в першу чергу штовхає людей на злочин.

Родіон Раскольников - cтудент, який кинув навчання тільки через те, що він не в змозі за неї платити. Живе він у комірчині, схожою більше на шафу, ніж на квартиру. І навіть за це убоге житло йому нічим заплатити. Задавлений бідністю Раскольников незабаром став до неї поступово звикати. Портрет героя виявляє глибокі протиріччя між його чудовими зовнішніми даними і плачевних матеріальним становищем. Красивий молодий чоловік (з прекрасними очима, темно-русявий, з тонкими рисами обличчя) одягнений у лахміття. Соромлячись бідності, герой не любить зустрічатися з колишніми товаришами. Достоєвський показує, як відторгнення від зовнішнього світу призводить до самозаглиблення. З'являється тяга до внутрішніх монологів. Письменника цікавлять найменші відтінки настрою героя, його мрії, фантазії, плани та ідеї. Тяжкі, злочинні думки приносять Раскольникову фізичні страждання. Ом сам мучиться від туги і похмурого збудження.

Таким чином, письменник оголює також протиріччя між прекрасною зовнішністю і душевною внутрішньою озлобленістю героя.

Цікавий у романі образ самої жертви - старої лихварки. Достоєвський при першому візиті героя в її будинок дає нам розгорнутий портрет: «Це була крихітна суха стара, років шістдесяти, з гострими і злими очами, з маленьким гострим носом і простоволоса. Біляві, мало посивілі волосся її було жирно змащене маслом. На її тонкої і довгій шиї, схожою на курячу ногу, було наверчено якесь фланелев ганчір'я, а на плечах, незважаючи на спеку, бовталася вся пошарпана і пожовкла хутряна кацавейка». Інтер'єр не вражає розкішшю і багатством: старі меблі, копійчані картинки. Всі ці деталі підкреслюють, що стара лихварка не надто сильно і нажилася на своїй справі.

Для розуміння природи людської душі в романі важлива сцена в корчмі, коли Раскольников розмовляє з Мармеладовим. Колишній титулярний радник розповідає Раскольнікову як людині вразливому і освіченій про свою долю, про те, як одружився на вдові з трьома дітьми, зробив благородний вчинок, а на ділі не зміг утримувати сім'ю, своєї єдиної дочки дати освіту.

Ф.М. Достоєвський прагне показати характер Раскольникова багатогранно: у його внутрішньому світі постійно йде боротьба хорошого і поганого.  Доброта і жорстокість уживаються в ньому зовсім поруч. Достоєвському важливо було показати подвійність природи людини, передати в художній творчості правду життя. Коли Мармеладов, абсолютно чужа для Раскольникова людина, гине під копитами коней, Родіон Романович віддає його вдові останні гроші. Цей факт свідчить про його душевну доброту, готовность допомогти іншій людині в біді. Коли герою приходить лист від матері про те. що його сестра збирається вийти заміж за заможного чоловіка через гроші, Раскольников переживає. Родіон любить своїх рідних і мучиться через те, що не може їм матеріально допомогти. Ф.М. Достоєвський підкреслює чутливість героя, його складний емоційний світ. Так, наприклад, отримавши листа від матері, він блідне, руки в нього тремтять. Потім герой підносить його до губ і цілує, а потім тільки роздруковує.

Проте причиною злочину Раскольникова є не тільки тяжке становище, але і теорія, переосмислюючи погляди відомого філософа Ніцше, за якою всі люди діляться на два розряди: «тварі тремтячі» і «ті, хто право має». Перші - духовно слабкі люди, вони не здатні на прийняття серйозних рішень взагалі. У них немає глобальних цілей. До таких людей Раскольников зараховує стареньку процентницю. Другі - духовно сильні люди, здатні змінити хід історії. З цієї теорії виходить, що Раскольников мав право на вбивство старенької, думаючи, що від цього всім буде краще. Звертаючись до теорії про надлюдину Ніцше, Раскольников розуміє її в езоповому аспекті: сильна людина має право принести в жертву слабкого в ім'я високих цілей. У Ніцше ж сильна людина - це насамперед творець, здатний піднестися над повсякденністю, розширити межі духу. Якщо у такої людини є особливий талант, сильна воля і неординарний інтелект, це не дає йому право починати війни на землі, здійснювати жорстокість, проливати чиюсь кров. Навпаки, всі ці якості особистості накладають на неї особливу відповідальність за долю тих, хто слабший, зобов'язують до підтримки.

І такою сильною особистістю, глибокою жертовною натурою в романі виявляється не Раскольников, а Соня Мармеладова, яка продає своє тіло заради того, щоб допомогти сім'ї прогодувати дітей. Не випадково саме вона змогла зрозуміти і полюбити Раскольникова, людину оступившуся, але добру душею. Для розуміння натури героїні надзвичайно важливий її портрет: «Голосок у неї такий лагідний... білокуренька, личко завжди бліденьке, худеньке ». Ангельські зовнішні риси поєднуються з небайдужим серцем. Не випадково Мармеладов докладно розповідає Раскольнікову про те, як Соня, не маючи вже сил дивитися на голодних хворих дітей, вперше зважилася піти по жовтому квитку і як після цього весь вечір коштує у неї в ногах на колінах Катерина Іванівна. Символічна сума, за яку Сонечка вперше продає своє тіло, - тридцять карбованців. З розповіді Мармеладова Раскольникову стає ясним, що таке щастя. Як тільки герой знову отримує роботу, він точно в царство Боже переселяється. І дружина, і дочка починають про нього піклуватися: подають перед службою кави з вершками, збирають обмундирування. У перший раз після того, як Мармеладов приходить з роботи, в будинку влаштовують маленьке свято.

Ф.М. Достоєвський переконливо показує, що людина щаслива, коли коли вона комусь потрібна. Одночасно з цим ми бачимо, як доброта Мармеладова по відношенню до дружини і чужим дітям обертається невмінням вберегти свою власну дочку від ганьби. Доброта Соні не має меж. Вона віддає батькові останні гроші, хоча знає, що він їх проп'є. Перша думка Раскольникова про долю Соні така: «Ай да Соня! Яка криниця, однак ж, зуміли викопати! І користуються! Адже ось користуються ж! І звикли. Поплакали і звикли. До всього-то людина , негідник звикає! »

Образ Соні Мармеладової - центральний жіночий образ роману. Вона постає у творі боязкою і заляканою жінкою, а не дівицею вульгарної поведінки. Описуючи скромне вбрання Соні, її пристойні манери, Ф.М. Достоєвський знову і знову хоче підкреслити, що дівчину штовхнули на панель крайні обставини. У Раскольникова Соня викликає почуття жалю. Боязкість і збентеження проявляються в кожній її фразі. У портреті героїні Ф.М. Достоєвський підкреслює ясні блакитні очі: «Її навіть не можна було назвати і гарненькою, але зате блакитні очі її були такі ясні, і коли пожвавлювалися вони, вираз обличчя ставало таке добре і простодушне, що мимоволі привертала до неї».

Ще одна характерна деталь портрета Сонечки - її дитячість. Вона здається ще дівчинкою, майже дитиною. Ф.М. Достоєвський не раз протягом тексту твору підкреслює це, що концептуально важливо для його світорозуміння. Дитина для письменника - невинна істота, майже ангел, тому страждання дитини так боляче ранять його душу.

Викриваючи і караючи Раскольникова, Ф.М. Достоєвський в той же час виправдовує Соню, гріхопадіння якої парадоксальним чином підносить її, ставлячи на п'єдестал мучениці. Примітно, що, описуючи у всій непривабливій жорстокісті злочин Раскольникова, Достоєвський щадить Соню, не розкриваючи перед читачем чорний бік  її життя. У критиці не раз відзначалася така риса прози Достоєвського, як театральність. Наприклад, зіштовхуючи Соню і Раскольникова за читанням Нового Завіту, він немов зрівнює «вбивцю» і «блудницю» в ступені гріхопадіння, в той час як подібні речі взагалі не можна порівнювати. Сцена, в якій Раскольников приходить до Соні, є однією з ключових у романі. Повторюваним символом в ній стає свічка - символ життя. Соня зустрічає Раскольникова з цією свічкою. Хвилина їх зустрічі насичена суперечливими емоціями: у Соні на обличчі навіть виступають сльози, їй одночасно стає і нудно, і соромно, і солодко. Героїня розповідає Раскольнікову про своє ставлення до людей. Родіон жаліє її, а Соня шкодує всіх: і господарів, у яких знімає кімнату, і батька, і Катерину Іванівну. Мачуху Соня порівнює з дитиною, яка справедливості шукає. У цій сцені Ф.М. Достоєвський підкреслює, як може боляче ранити одне лише слово. Соня сто разів пошкодувала потім, що fie може повернути назад сказані слова. Беззлобно і великодушне ставлення дівчини до людей підносить її образ, який завдяки барвистим емоційним описами, стає все більш об'ємним і зрозумілим читачеві: «Соня промовила це точно в розпачі, хвилюючись і страждаючи і ламаючи руки. Бліді щоки її знову спалахнули, в очах висловилася борошно. Видно було, що в ній страшенно багато торкнулися, що їй страшенно хотілося щось висловити, сказати, заступитися. Яке-то наситяться співчуття, якщо можна так висловитися, відбився раптом у всіх рисах обличчя її ».

Одним з центральних жіночих образів у романі є Дунечка - сестра головного героя. Її характеристику дає мати у своєму листі: «Це дівчина тверда, розсудлива, терпляча і великодушна, хоча і з палким серцем». З презирством відкидає вона залицяння Свидригайлова, в будинку якого працювала гувернанткою. Як і Соня, Дуня в романі порівнюється з ангелом: «Дуня, крім того що дівчина розумна, - в той же час і істота благородна, як ангел». До героїні сватається надвірний радник Петро Петрович Лужин. Він представлений людиною благонадійним і забезпеченим, хоча трохи зарозумілим. Однак насторожує його позиція по відношенню до шлюбу. Лужина вважає, що чоловік нічим не повинен бути зобов'язаний своїй дружині, а дружина повинна вважати чоловіка своїм благодійником. Лужин і Свидригайлов, як і Раскольников, приміряють на себе в романі роль «надлюдини». Саме тому в критиці їх часто називають своєрідними двійниками Раскольникова. Подібно Раскольникову, який в ім'я особистих амбіцій і сумнівних цілей вбиває жалюгідну безпорадну старушонку, вони намагаються потоптати чуже право на життя і щастя, щоб відчути себе людиною, право мають.

Погоджуючись на шлюб з Лужином, Дуняша думає про те, що її чоловік підтримає знаходження в тяжкому становищі брата. Той же відповідає ухильно на це. Він звик, що виконуються лише його розрахунки і розпорядження. З тонкою іронією пише Ф.М. Достоєвський про переживання Петра Петровича, коли тог розуміє, що через жадібність упустив Дунечку. Лужина відноситься до дівчини як до улюбленої іграшці, яку у нього раптом несподівано відібрали. Він шкодує, що не видав свого часу їй на придане тисячі півтори. Тоді б вона відчувала себе зобов'язаною і вийшла б за нього заміж в подяку за щедрість. Подібний хід міркувань ще глибше викриває всю огидну сутність характеру героя. Лужина вважає, що любов, повагу і вдячність можна просто купити за гроші.

Якщо Лужина вважає, що по праву сильного світу цього може купити жінку як товар, то Лебезятніков згоден визнати рівність чоловіка і жінки, але цим же рівністю він виправдовує свою огидну бійку з Катериною Іванівною. Побивши жінку, він вигороджує себе тим, що захищався. У розмові спливає історія однієї дами - Теребьевой, яка пішла від чоловіка, кинула двох дітей і стала жити в цивільному шлюбі, та й ще збирається організувати комуну. У міркуваннях про комуну немає нічого іншого, крім можливості так званого вільного входу в кімнати в майбутньому суспільстві. Розвиваючи Софію Семенівну, даючи їй книжки, проповідуючи свою філософію, Лебезятніков хоче насправді розбестити її. Адже Соня соромиться свого становища. В інших обставинах вона із задоволенням вступила б в законний шлюб з коханою людиною. Ф.М. Достоєвському важливо підкреслити, що Соня заради дітей пішла торгувати собою. Вона жертва жорстокого суспільства. Лебезятніков ж намагається нав'язати їй свою філософію, домогтися її розташування і тим самим погубити її душу. У розмові з Лужина Лебезятніков скидає такі поняття, як «благородство», «великодушність». «Я розумію тільки одне слово: корисне!» - Заявляє він.

Для розуміння образу Лужина важлива сцена, в якій Петро Петрович дає Соні гроші для Катерини Іванівни. Якщо Раскольников мовчки поклав для вдови гроші і пішов, то Лужина влаштовує цілий спектакль: він запрошує до себе Соню і просить бути присутнім при цьому Лебезятникова. Андрію Семеновичу він пояснює, що не хоче ставити себе у двозначне становище, залишаючись з Сонею наодинці. Насправді ж йому потрібен глядач, який схвалить його благодійність. Перш ніж дати гроші, він мучить Соню довгим розмовою про свої плани допомоги Катерині Іванівні. Десятикарбованцеві кредитний квиток він простягає, ретельно розгорнувши. Ф.М. Достоєвський спеціально підкреслює, яку суму дав багатий Лужина, а яку - Раскольников (двадцять з гаком рублів). При цьому важливо, що Раскольников віддав останні гроші.

Лужина сильно турбує, як нещасна вдова витратить гроші. Він дорікає її в тому, що вона купує дорогі продукти на поминки, а завтра у неї не буде грошей навіть дітям на хліб. Ф.М. Достоєвський підкреслює, що бажання влаштувати Мармеладову гідні поминки мотивувалося в душі Катерини Іванівни тим, щоб показати запрошеним, що вона вміє прийняти: «Може бути, тут всього більше мала вплив та особлива гордість бідних, внаслідок якої при деяких громадських обрядах, обов'язкових у нашому побуті для всіх і кожного, багато бідняки витрачаються з останніх сил і витрачають останні заощаджені копійки, щоб тільки бути «не гірше інших» і щоб «не засудили» їх як-небудь ті інші ». Та й, як з'ясувалося, Лужина явно перебільшив кількість страв і вин, приготовлених Катериною Іванівною. Просто у нього кастове мислення. І він навіть не може допустити, що бідняки теж мають свою людську гідність, що принижених і забитих людей іноді відвідує почуття гордості. Це почуття гордості часом відіграє злу роль у долі Катерини Іванівни: вона швидко розташовується до людей і швидко розчаровується. На поминках Катерина Іванівна поводиться нерівно: то впадає у важливість, то раптом починає сміятися над господинею квартири Амалією Іванівною, то говорить дурниці і безтактності.

Лужина публічно звинувачує Соню в крадіжці. У кишені дівчини дійсно виявляється сторублевий папірець. Але Лебезятніков тут же викриває Лужина, розповідаючи, що бачив, як Петро Петрович сам тихенько поклав гроші Соні в кишеню. До якої ж міри цинізму треба дійти, щоб на похороні батька звинуватити Соню в крадіжці! Вся благодійність Лужина обертається на ділі підлістю. Нелі вже Лебезятніков, який і сам не є еталоном порядності та шляхетності, називає Петра Петровича жалюгідною, підлою людиною, яким низьким повинен бути Лужина. На захист Соні виступає в цій сцені і Раскольников, остаточно викриваючи Петра Петровича.

Як і Соня, Дуня любить брата жертовною самовідданою любов'ю. У тому ж листі мати Раскольникова Пульхерія карає синові: «Люби Дуню, свою сестру, Родя; люби так, як вона тебе любить, і знай, що він тебе безмежно, більше себе самої любить». Прочитавши лист матері, Раскольников розуміє, що Дуня виходить за Лужина, намагаючись, по суті, повторити вчинок Соні: погоджується стати «законною наложницею» пана Лужина заради того, щоб допомогти рідним: «Річ ясна: для себе, для комфорту свого, навіть для порятунку себе від смерті, себе не продає, а для іншого от і продає! Для милого, для обожнюваного людини, продасть! Ось у чому вся наша штука-то й полягає: за брата, за матір продасть! »

У літературознавстві мало уваги приділяється аналізу образу матері Раскольникова Пульхерії Олександрівни. Вона переживає їх невдачі як свої і прагне хоч що-небудь зробити для них. Достоєвського захоплює її самовіддана любов до дітей. Родіона вона вже відпустила у самостійне життя, але все одно намагається допомогти йому грошима, підтримати листами. З болем дивиться вона на долю дочки. Спочатку сприймаючи Лужина як опору для Дуні, вона ніяких благ при цьому не хоче від нього для себе, повідомляючи Раскольникову, що після весілля буде жити окремо від молодят. У той же час Пульхерія Олександрівна постійно карає Родіону любити сестру і підкреслює, як та його любить. Їй хочеться, щоб діти підтримували і допомагали один одному все життя. Не випадково при вигляді примирення брата з сестрою обличчя її світиться захопленням і щастям. Щоб читач помітив і запам'ятав цей образ другого плану, Ф.М. Достоєвський вибирає для героїні колоритне старовинне ім'я - Пульхерія. Пульхерія Олександрівна підтримує сина у всіх починаннях і впевнена, що все, що він робить, все прекрасно. Однак серцем вона відчуває біль і розлад у душі Родіона. Не випадково вона хреститься перед черговою зустріччю з ним, а в розмові з Дунею оцінює характери дітей більш тверезо і відверто, ніж про сина: «Знаєш, Дуня, дивилася я на вас обох, досконалий  його портрет, і не стільки особою, скільки душею : обидва ви меланхоліки, обидва похмурі й запальні, обидва зарозумілі і обидва великодушні... Адже не може бути, щоб він егоїст був. Дунечка? А?.. А як подумаю, що у нас ввечері буде сьогодні, так все серце і віднімається! »Примітно, що Пульхерія Олександрівна при першому ж побаченні з Сонею розуміє, що та в житті її сина головне.

Інший образ, важливий для розуміння материнської любові в романі, - це Катерина Іванівна. На її прикладі Ф.М. Достоєвський показує, що найскладніші соціальні проблеми, труднощі і позбавлення падають насамперед на плечі жінки-матері. Вихована і освічена жінка, залишилася вдовою, виявляється без засобів до існування.  Розуміючи, що жертва, яку принесла заради сім'ї Соня, неоплатна, Катерина Іванівна змушує дітей співати і танцювати на вулиці заради розваги публіки. Вона вигукує: «О, підлі, підлі. Та наплювати; тепер і цих сама годувати буду, нікому не поклонюся! Досить ми її мучили! (Вона вказала на Соню) ». Однією з найтрагічніших сторінок роману є сцена смерті Катерини Іванівни від сухот. Перед смертю вона відмовляється від священика, розуміючи, що для Соні зайвий карбованець, що вона залишає на неї трьох дітей «з рук на руки». У маренні вона вигукує німецькі пісеньки і слова з улюбленого романсу, згадує молодість, перше кохання.

Останні її слова: «Повіт шкапу! Надірвала-а-ась! »- Змушують згадати сон Раскольникова, в якому той бачить катування господарем коня. Обидва епізоди роману підкреслюють, як не вистачає в земному світі любові і доброти і як багато в ньому злоби, підлості і жорстокості.

Своїх улюблених героїнь Ф.М. Достоєвський наділяє красою. Прекрасна і струнка Авдотья Романівна. У неї горді блискучі очі, іноді незвичайно добрі. Зберегла залишки колишньої краси і Пульхерія Олександрівна. Їй 43 роки. Для людини XIX століття це вже солідний вік: «Обличчя її все ще зберігало в собі залишки колишньої краси, і до того ж вона здавалася набагато молодше за свої роки, що буває майже завжди з жінками, що зберегли ясність духу, свіжість вражень і чесний, чистий жар серця до старості ». Поміщаючи розгорнутий портрет Пульхерії Олександрівни, Ф.М. Достоєвський тут же підкріплює його психологічною характеристикою, відзначаючи такі риси характеру, як чутливість, боязкість, поступливість.

Пульхерія Олександрівна серцем відчуває, що Разуміхін надійна людина. Материнське серце робить правильний вибір. Пульхерія Олександрівна з першого погляду розуміє, з ким дочка буде щаслива в шлюбі. Не випадково Дуня згодом вибере в чоловіки саме Разумихина.

Образи Соні і Дуні відтіняє в романі епізодичний образ молоденької п'яної жінки на бульварі в шовковій сукні, одягненою недбало і невміло, очевидно, чоловічими руками. Раскольников бачить, образ соні мармеладової цитатами як за нею увивається якийсь франт, і хоче врятувати її: віддає останні гроші, щоб городовий відвіз її додому візником. Достоєвський не раз показує здатність Раскольникова на благородні душевні вчинки.

У критичній літературі при міркуванні про причини злочину Раскольникова посилюється то соціальний, то філософський аспект. Правильніше за все розглядати їх у сукупності. Однак Ф.М. Достоєвському важливіше показати не причини злочину Раскольникова і не сам злочин, а покарання у всьому його жаху і невідворотності. Досить зауважити, що опису нестерпних мук і страждань вбивці приділено в романі центральне місце. Існує безліч додаткових обставин, що підштовхнули Раскольникова до злочину. Це, наприклад, випадково підслухана розмова в трактирі. Під час чергового візиту до старухи герой цікавиться тим, з ким вона проживає, відзначає для себе, що на поверсі усі інші квартири вільні.

Ф.М. Достоєвський жодною мірою не виправдовує Родіона. Письменник вважає, що мета не виправдовує засоби.

Скоївши вбивство, Раскольников немов заразився небезпечною душевної хворобою: він марить, страждає, бачить у сні кошмари. Єдине позбавлення для нього - це визнання і каяття. Але і те, і інше для гордої людини стає важким моральним випробуванням. Ознаки неврастенії проявляються у героя ще до злочину. Однак після вбивства Раскольников взагалі відчуває, що божеволіє. Його охоплює страх, жах і огиду. Напівмертвий, він ледве-ледве добирається до будинку і занурюється навіть не в сон, а в якесь особливе важкий психічний стан: «Клаптики та уривки якихось думок так і кишіли в його голові; але він жодної не міг схопити, ні на одній не міг зупинитися, незважаючи навіть на зусилля ». Таким чином, покаранням для героя стає покарання через страждання. Важливо розуміти, що покарання настає ще до оголошення вироку: воно виражається в тих пекельних душевних муках, що межують з безумством, які відчуває герой.

Для того щоб читач розумів, що у Раскольникова є інший шлях, крім злочину, щоб допомогти сестрі і матері, Ф.М. Достоєвський вводить в роман образ Дмитра Прокоповича Разумихина. Це вірний товариш Родіона по університету, який, незважаючи ні на що, продовжує підтримувати його. Це веселий і добрий до простоти хлопець. «Втім, під цією простотою таїлися і глибина і гідність», - підкреслює Ф.М. Достоєвський. Дружба Раскольникова і Разуміхіна протиставлена в романі показу роз'єднаності людей в цілому. Разуміхін і Раскольников протиставлені за допомогою своїх прізвищ («розум» - «розкол») за принципом ставлення до життя в цілому. Разуміхін відноситься до труднощів легко і просто. Як і Раскольников, він дуже бідний, але знає масу способів знайти собі заробіток, причому зробити це чесним шляхом: наприклад, дає уроки.

Разуміхін - справжній друг, людина, яка не кине в біді. Він не шкодує для Родіона найдорожчого - часу, свого непоправного ресурсу. Саме Разуміхін виходжує і годує Раскольникова супом, дістає йому поношений одяг і чоботи, які спеціально вибирав. Раскольников спочатку відмовляється. Гордість заважає йому щиро подякувати друга за турботу. Зробивши криваве злодіяння, герой ще болючіше переживає щиру доброту. Примітно, що Разуміхін обіцяє Родіону допомагати оберігати його сестру від Свидригайлова. Це свідчить про душевну шляхетність героя.

Ф.М. Достоєвський не випадково поміщає опис Петра Петровича Лужина, нареченого сестри Раскольникова, відразу після опису сцени дбайливого ставлення Разумихина до Родіона. Це дає можливість письменникові протиставити героїв по їх душевним якостям. Забезпечений Лужина, заставши майбутнього родича у важкому становищі, не тільки не запропонував допомогу, але і виявив свою жадібність:  зняв для нареченої і її матері найдешевші кімнати. Жадібність Лужина так очевидна, що інформація про те, що він, будучи заможною людиною, нічого не подарував своїй нареченій, читача вже не дивує. Для такої людини це закономірно. Після сварки з братом майбутньої нареченої він вимагає, щоб той навіть не був присутній при його візиті. Ф.М. Достоєвський підкреслює, що Лужина пише листа діловим тоном. Для героя цей шлюб - угода. Він намагається придбати дружину як нерухомість або інше майно. Від бідної дівчини він чекає подяки, поклоніння і послуху, мріє тішити своє самолюбство, панує над нею. Крім того, Лужина як тонкий психолог чудово розуміє, що чарівність прекрасної і доброчесного жінки може створити в очах оточуючих йому якийсь ореол гідного людини.

Разуміхін - альтруїст, готовий поділитися з другом останнім, Лужина - самозакоханий егоїст. Прагнення Петра Петровича здаватися солідною людиною насправді виглядає бундючно й манірно. Ф.М. Достоєвський не приховує іронії при описі героя: «... Петро Петрович не поспішаючи вийняв батистову хустку, від якої понесло духами, і висякався з видом хоча і доброчесного, але все ж дещо ображеного у своїй гідності людини...» У ході розмови з Дунею Лужина фактично вимагає, щоб вона вибрала між ним і братом. Тільки тоді Дуня нарешті розуміє, який Петро Петрович низька і зла людина, і розкаюється в тому, що спокусилася на його гроші. Ф.М. Достоєвський так коментує сформовану ситуацію: «Петро Петрович, пробившись з нікчемності, болісно звик милуватися собою, високо цінував свій розум і здібності і навіть іноді, наодинці, милувався своїм обличчям у дзеркалі. Але більше всього на світі любив і цінував він, здобуті працею і всякими засобами, свої гроші: вони рівняли його з усім, що було вище його ».

Ще більш огидною людиною постає в романі Свидригайлов. Лужина хоча б пропонує Авдотье Романівні статус подружжя, а Свидригайлов ще при живій дружині домагається дівчини, яка працює у нього в будинку гувернанткою. Герой при цьому б'є дружину хлистом і не відчуває себе винним в її передчасної смерті, хоча сам зізнається, що людина розпусна. Після смерті дружини Свидригайлов продовжує домагатися Дуні, пропонуючи їй десять тисяч рублів.

Для розуміння концепції роману важливий образ Петербурга. Ф.М. Достоєвський широко використовує його топоніміку: Василівський острів, Мала Нева, Петровський острів, Сінна, Юсупов сад, Михайлівський сад, Літній сад, Марсове поле.

Місто є тлом, на якому розгортаються людські трагедії. Його величезні будинки тіснять і давлять. Харчевні, розпивочні, купецькі лавки, смердючі і брудні двори - всі ці реалії створюють непривабливе враження. Однак у Раскольникова були улюблені місця, наприклад, на набережній Неви. Він завжди, повертаючись з університету, милувався з однією і тією ж точки на собор. Але опинившись тут після злочину, Раскольніков розуміє, що його колишні думки та враження вже втратили силу: «Йому здалося, що він ніби ножицями відрізав себе сам від всіх і всього в цю хвилину».

Включення в тканину художнього твору вставних новел - традиційний літературний прийом. Такі сюжети покликані відтінити основну тему. У романі «Злочин і кара» Ф.М. Достоєвський описує сни героя.

У першому сні до Раскольнікова приходять дитячі спогади про те, як він гуляє з батьком по рідному місту і бачить, як п'яні мужики б'ють замучену шкапу. Герой бачить, як з очей коня біжать сльози. Озвірілий від куражу кучер Миколка вбиває шкапу. А приголомшений хлопчик кидається до неї і цілує її в мертву закривавлену морду. Символічно, що, скоївши злочин, Раскольников сам відчуває себе загнаною конем.

Раскольников дізнається, що у вбивстві звинуватили невинну людину - фарбаря, який випадково знайшов втрачені Раскольніковим заставні сережки. Їх впізнали, і це з'явилося б вагомим доказом для засудження. Це посилює душевні муки головного героя. Гроші втрачають для нього сенс. Ф.М. Достоєвському важливо було показати, що Раскольников міг би уникнути кримінального покарання. Однак герой сам видає себе, сам вершить суд над своїм злочинним злодіянням і виносить собі обвинувальний вирок.

Вже Зосімов з Разуміхіним помічають, що хворий Родіон цікавиться тільки одним - слідством у справі про вбивство. Думки героя також присвячені проблемі життя і смерті. Спершу він розуміє, що не хоче згадувати про те, що один засуджений до смерті мріяв жити хоча б на скелі, «щоб де-небудь на висоті, на скелі. І на такому вузенькому майданчику, щоб тільки дві ноги можна було поставити, - а кругом будуть прірви, океан, вічний морок, вічне усамітнення і вічна буря, - і залишатися так, стоячи на аршин простору, все життя, тисячу років, вічність - « краще так жити, ніж зараз вмирати! »

У розмові з Заметовим Раскольников жвавістю інтересу до старої майже видає себе, розповідаючи йому частину свого задуму. При цьому, однак, він відчуває нестерпну насолоду. Мріючи полегшити душу, зняти з неї камінь кривавого злодіяння, Родіон начебто репетирує своє визнання. Ф.М. Достоєвський послідовно проводить героя через випробування: не випадково він бачить, як жінка топиться в річці, і немов приміряє на себе роль самогубці: «Ні, гидко... вода... не варто ».

Як багатьох злочинців, Раскольникова непереборно тягне на місце злочину. Він приходить і починає розпитувати про вбивство, немов сам інстинктивно жадає викриття.

Цікаві в романі судження про психіку людини взагалі. Коли Родіон розповідає Зосимову, Разуміхіну і Дунечке з мамою про те, що напередодні «був в маренні», Зосімов. як лікар висловлює думку про те, що поняття психічної норми відносне. Абсолютно нормальних людей немає: всі в тій чи іншій мірі схильні до психічних розладів і відхилень. «... Всі ми, і вельми часто, майже як схиблені, з маленькою тільки різницею, що« хворі »дещо більше нашого схиблені, тому тут необхідно розрізняти межу. А гармонійної людини, це правда, зовсім майже немає; на десятки, а може, і на багато сотень тисяч по одному зустрічається», - міркує герой.

Глибина проникнення в таємний і суперечливий світ людських переживань з особливою гостротою оголюється в сцені розмови Раскольникова з Сонею, коли Родіон пропонує їй разом покінчити з усіма стражданнями, тобто зважитися на самогубство: «Ще б не жах, що ти живеш у цій фязі, яку так ненавидиш, і в той же час знаєш сама (тільки варто очі розкрити), що нікому ти цим не допомагаєш і нікого ні від чого не рятуєш! Та скажи ж мені нарешті, - промовив він, майже в нестямі, - як з такою ганьбою   в тебе поряд з іншими протилежними і святими почуттями поєднуються? Адже справедливіше, тисячу разів справедливіше і розумніше було б прямо головою у воду і разом покінчити! »А Соня відповідає йому стражденно, але без подиву:« А з ними-то що буде? »За її реакції Раскольников розуміє, що вона вже думала про самогубство, але її зупиняє лише тривога за долю дітей Катерини Іванівни, на яких вона дивиться як на рідних.

Силу характеру Сонечки Ф.М. Достоєвський підкреслює через портрет, який дається очима Раскольникова: «З новим, дивним, майже болючим, почуттям вдивлявся він у цей бліде, худе і неправильне  личко, в ці лагідні блакитні очі, що можуть виблискувати таким вогнем, таким суворим енергійно почуттям, в її маленьке тіло, ще тремтить від обурення і гніву, і все це здавалося йому більш і більш дивним, майже неможливим ». Ще сильніше перетворюється Соня, читаючи Раскольнікову Біблію: «Раскольников обернувся до неї і з хвилюванням дивився на неї: так, так і є! Вона вже вся тремтіла в дійсній, справжньою лихоманці. Він чекав цього. Вона наближалася до слова про великого і нечуваного дива, і почуття великого торжества охопило її. Голос став дзвінок, як метал; торжество і радість звучали в ньому і кріпили його ».

Важливу композиційну роль у розкритті ідеї невідворотності покарання в романі відіграє образ слідчого Порфирія Петровича. У портреті героя Ф.М. Достоєвський підкреслює незвичайне вираз очей, яке контрастує з усією фігурою. Очі ці володіють якимось рідким водянистим блиском і надають герою серйозність.

Раскольников сам йде до Порфирія Петровича, щоб з'ясувати, знає той про його візит до старої-процентщице або не знає. Сцена їхньої розмови, при якому присутні ще Зосімов і Разуміхін, відрізняється ювелірної тонкістю психологічного аналізу. Ф.М. Достоєвський підкреслює всі тонкощі цієї бесіди і показує, як поступовослідчий входить в курс справи і становить власну думку про Родіона.

Трепетне ставлення Раскольникова до розслідування видає його гнівний погляд, коли Разуміхін несподівано згадує про бурхливої реакції Родіона на слова про те, що Порфирій заставників опитує. Однак той спритно вивертається, посилаючись на те, що дуже дорожить однієї штучкою, що дісталася йому від батька (срібними годинниками).

Зайві питання, паузи, спокійний і холодний тон, насмішкуватість - все це психологічні прийоми, за допомогою яких досвідчений слідчий, приміряючи кожного з заставників на роль вбивці і розуміючи, що перш за все у них був мотив, намагається виявити того єдиного, хто став винуватцем загибелі бабусі та її сестри.

Розмова стає для Раскольникова все більш болісною. Він насилу стримує негативні емоції, які посилюються тим, що в розмову постійно втручаються, помітив і Разуміхін, виводячи його на чисту воду і прискорюючи тим самим викриття. Озлобленість і бажання припинити всі ці муки в міру розмови у Раскольникова наростають. Ф.М. Достоєвський підкреслює, що слідчий хитрий. Він частенько підлаштовується під мовця для того, щоб вивести його на чисту воду, використовує несподівані ходи. З'ясовується, наприклад, що Порфирій читав статтю Раскольникова «Про злочин», в той час як сам Родіон навіть не знав про те, що ця стаття опублікована.

У цій статті герой якраз і викладає свою теорію, за якою всі великі люди були, по суті, злочинцями, бо порушували древній закон, щоб встановити новий. При цьому нерідко проливалася кров. І Разуміхін, і Порфирій зустрічають головну думку статті Раскольникова про те, що можна дозволити проливати кров по совісті і виправдати це діяння.

У розмові заходить думка про страждання. І тут Раскольников висуває ще одну важливу для розуміння концепції надлюдини думка: «Страждання і біль завжди обов'язкові для широкої свідомості і глибокого серця. Істинно великі люди... повинні відчувати на світі великий смуток». Його спокій і замислений тон, з яким він вимовляє цю фразу, свідчать про те, що сам він якраз і зараховує себе до цього розряду геніальних людей.

Порфирій Петрович при розмові з Раськольниковим то ласкавий, то фамільярен, то наполегливий, то робить вигляд, що сам заплутався в ході слідства, потім знову задає несподівані питання, з'ясовуючи найдрібніші деталі і конкретні часові терміни. Він нібито з простої цікавості і бажання краще вникнути в суть статті цікавиться, зараховує чи себе Родіон до розряду людей, які мають право. Але той відповідає ухильно.

Родіон Романович не відразу зізнається у вбивстві. Тричі приходить він з цією думкою в поліцію, але тільки втретє завдяки підтримці Соні вирішується зізнатися.

Ф.М. Достоєвський не випадково детально описує тонку психологічну гру, яку веде з злочинцем слідчий Порфирій Петрович. Порожні фрази, дивні жести, безглузді і загадкові слівця - все це арсенал засобів досвідченого сищика. Порфирій постійно жонглює фактами і припущеннями. Він немов поступово підводить Раскольникова до думки про те, що Родіон сам повинен полегшити свою долю і зізнатися. З особливою тонкістю, ніби ділячись досвідом зі студептом-юристом, розповідає Порфирій Петрович про свою вмілу тактику: «Ну, так от вам, так би мовити, і прімерчік на майбутнє - тобто не подумайте, щоб я вас вчити осмелілся: Евона адже ви які статті про злочини друкуєте! Ні-с, а так, у вигляді факту, прімерчік насмілюся уявити, - Так от вважай я, наприклад, того, іншого, третього за злочинця, ну навіщо, запитаю, буду я його раніше терміну турбувати, хоча б я докази проти нього мав-с?.. Ні, ви, я бачу, не зовсім розумієте, так я вам пояснее зображу-с: посади я його, наприклад, занадто рано, так адже цим я йому, мабуть, моральну, так би мовити, опору додам... »

Таким чином, словами слідчого Ф.М. Достоєвський підкреслює, що покарання Раскольникова вже почалося до викриття. Муки совісті і страх бути викритим - ці суперечливі почуття змушують Родіона страждати як у пеклі. Практику правильного ведення Порфирій Петрович порівнює з військової тактикою. А для особистості злочинця він вибирає ще більш топке художнє порівняння: «Бачили метелика перед свічкою? Ну, так от він все буде, все буде біля мене, близько свічки, кружляти; свобода не мила стане, стане замислюватися, застрягнути, сам себе колом заплутає, як в мережах,  себе на смерть!.. І все буде, все буде біля мене ж кола давати, все звужуючи да звужуючи радіус, і - хлоп! Прямо мені в рот і влетить, я його і проковтну-с, а це вже дуже приємно, хе-хе-хе! Ви не вірите? »Про те, що тактика Порфирія Петровича є дієвою і вірної, свідчить стан Раскольникова під час бесіди. Він сидить блідий і нерухомий, губи його пересихають, серце калатає, піна запікається на губах. У душі його зріє злість. Потім він починає сміятися як припадочний, потім сам різко обриває свій дивний сміх.

Порфирій ж не вгамовується, стаючи то послужливим і співчутливим, то веселим і глузливим. Кульмінацією бесіди стає сцена визнання Миколи. Для Родіона це ще одне моральне випробування - бачити людину, яка готова постраждати за злодійство, якого не скоював.

Примітно, що любовна лінія «Соня і Раскольников» носить в романі характер особистісної підтримки. Це насамперед глибоке романтичне почуття, бажання героїв допомогти один одному у важкій життєвій ситуації. Не випадково Ф.М. Достоєвський підкреслює «неспокійний і до борошна турботливий погляд», яким Соня дивиться на Родіона.

Сцена, в якій Раскольников визнається Соні у вбивстві, є етапною для зміни його власного ставлення до свого діяння. Він одночасно бачить дитяче перелякане обличчя Лізавети - невинної жертви - і повне жаху обличчя Соні. Саме в розмові з Сонею після визнання Раскольников починає усвідомлювати всю глибину свого морального падіння.

Соня ж веде себе в цій сцені самовіддано: вона обіймає його, намагаючись погасити його зло і відчай, пом'якшити любов'ю. Соні передається збуджений стан героя, і вона як справжній друг, мужньо розділяє з ним його горе: «Очі його горіли гарячковим вогнем. Він майже починав марити; неспокійна посмішка блукала на його губах. Крізь збуджений стан духу вже проглядало страшне безсилля. Соня зрозуміла, як він мучиться. У ній теж голова починала кружляти. І дивно він так говорив: ніби й зрозуміло щось, але... «Але як же! Як же! О господи! »І вона ламала руки в розпачі».

Настрій Раскольникова в сцені визнання Ф.М. Достоєвський позначає як «похмурий захват». Родіон дає собі чесну і нещадну характеристику, усвідомивши нарешті, що він «самолюбив, заздрісний, злий, мерзок, мстивий». Раскольников розуміє, що у нього був інший вихід із важкого становища, а він «озлився». Герой усвідомлює, що він така ж воша, як і всі. Родіон розуміє, що вбив себе, свою чисту душу. Він порівнює себе з павуком і в розпачі запитує у Соні, що робити. Соня умовляє його зізнатися.

Порфирій Петрович приходить до Раскольнікова з викриттям і пропонує йому явку з повинною і пропонує посприяти зменьшенню терміну. Однак Раскольников відмовляється.

Зовсім випадково таємницю Родіона дізнається Свідрігайлов. Він розповідає про все сестрі Родіона Дуні. Самим підлим чином він шантажує дівчину, обіцяючи врятувати її брата. Потім він загрожує взяти її силою. У цей момент Дуня дістає револьвер і стріляє в нього, але куля лише злегка зачіпає його скроню. Тут Дуня розуміє, що не може вбити людину навіть для того, щоб захистити себе. Вона відкидає револьвер, а Свидригайлов відпускає її. Свидригайлов розуміє, що ні силою, ні погрозами не отримає Дуню. Від відчаю він вирішує покінчити з собою. Раскольников ж, наважуючись зізнатися у злочині, все ще не розуміє до кінця глибину свого морального падіння, сприймаючи своє рішення зізнатися як крок слабкості.

Вирок виявився несподівано м'яким: вісім років каторжних робіт. Читач дізнається про це в епілозі.

Незабаром Дунечка вийшла заміж за Разуміхіна, а Пульхерія Олександрівна померла. Соня ж відправилася слідом за Раськольниковим до Сибіру, влаштувалася працювати кравчинею і регулярно бачилася з Родіоном. Раскольников ж став байдужий до своєї долі. Фізична робота його навіть радувала, а от з іншими ув'язненими він спільної мови не знайшов. Соню ж, навпаки, всі полюбили. Одного разу під час посту Раскольников захворює і бачить сон; «Люди вбивали один одного цілими арміями, але армії, вже у поході, раптом починали самі терзати себе, ряди засмучувалися, воїни кидалися один на одного, кололися і різалися, кусали і їли один одного... почалися пожежі, почався голод. Все і всі гинуть. Виразка росла і посувалася далі й далі. Врятуватися в усьому світі могли лише кілька людей, це були чисті і вибрані, призначені почати новий рід людей і нове життя, відновити і очистити землю, але ніхто і ніде не бачив цих людей, ніхто не чув їх слова і голоси ».

Після хвороби Родіон дізнається, що Соня теж хворіє. Одного разу Раскольников сидить на березі річки і сумує. Несподівано до нього підходить Соня: «Як це сталося, він і сам не знав, по раптом щось як би підхопило його і як би кинуло до її ніг. Він плакав і обіймав її коліна. В першу мить вона страшенно злякалася, і все обличчя її помертвіла. Вона схопилася з місця і, затремтівши, дивилася на нього. Але зараз же, в цю ж мить вона все зрозуміла. В очах її засвітилося нескінченне щастя, вона зрозуміла, і для неї вже не було сумніву, що він любить, нескінченно любить її, і що настала ж, нарешті, ця хвилина... Вони хотіли було говорити, але не могли. Сльози стояли в їхніх очах. Вони обидва були бліді і худі; але в цих хворих і блідих обличчях вже сяяла зоря оновленого майбутнього, повного воскресіння в нове життя. Їх воскресила любов, серце одного укладало нескінченні джерела життя для серця іншого ».

Ф.М. Достоєвському важливо підкреслити, що, полюбивши, Раскольников приходить до Бога. Причому сам, без участі Соні. Соня приносить йому Євангеліє тільки тоді, коли він сам просить про це. Таким чином, всім ходом розвитку свого психологічного роману Ф.М. Достоєвський як великий письменник-гуманіст переконливо показує, що всі свої надії на моральне переродження людини він пов'язує з релігією. Лише любов і доброта, вміння підтримати людину в найтяжчу хвилину здатні перетворити світ.

Ідея покарання яскраво виражена в символічному плані роману, що включає образи свічки, хреста, туману і повітря.

Туман, наприклад, символізує болісні роздуми і пошуки виходу з ситуації, що склалася, а повітря втілює мрію про звільнення від душевних мук. Покарання головного героя поділяють разом з ним близькі йому люди: переживають мати і сестра Раскольникова, віддано поділяє долю улюбленого Соня. Решті суспільства легше вигнати оступився людини, чим допомогти йому.

Таким чином, роман Ф.М. Достоєвського - це роман насамперед ідеологічний. Його головний герой намагається втілити в життя свою теорію. Ф.М. Достоєвського цікавить людина-мислитель, філософ, людина, задуманий над вічними проблемами буття.

Роман «Злочин і кара» - найяскравіший і досконалий твір великого письменника-психолога. Бунт сильної особистості проти суспільної несправедливості - традиційна для літератури тема. Одночасно це і типовий роман для 60-х років XIX століття, так як в цей час в середовищі молодого покоління панує розчарування, викликане крахом утопічних теорій. Любовна тема в романі виявляється другорядною, хоча у героїв і виникають між собою сильні почуття: Соня полюбила і підтримала Раскольникова, Дуня знаходить своє щастя з Разуміхіним. Але всі ці лінії лише факультативні. Не випадково вони намічені лише фрагментарно. Однак Ф.М. Достоєвський переконливо показує, що любов виникає там, де є підтримка і розуміння. Тільки добра і великодушна людина здатна на це почуття.



Источник: http://ukrlitera.ru/index.php/zarlit/2501-fedirdostoevskij-zlochin-i-kara


Закрыть ... [X]

Характеристика героя Сонечка Мармеладова (Преступление и) Хорошие открытки для мальчиков

Образ соні мармеладової цитатами Злочин і кара (детальний переказ) скорочено Достоєвський
Образ соні мармеладової цитатами Двійники й антиподи Родіона Раскольникова (за романом Ф)
Образ соні мармеладової цитатами Федір Достоєвський - «Злочин і кара» Світова література
Образ соні мармеладової цитатами Система образів роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара
Образ соні мармеладової цитатами Сочинение на тему Правда Сони Мармеладовой (по роману)
Образ соні мармеладової цитатами Образ Сони Мармеладовой (по роману Ф. М. Достоевского)
КГБ: Бiблiйнi мотиви у романi Ф. ДОСТОЕВСЬКОГО ЗЛОЧИН I Програма зі світової літератури профільний рівень СОНЯ МАРМЕЛАДОВА ОЛИЦЕТВОРЕНИЕ ДОБРА (по роману) Соня Мармеладова Википедия PeritoBurrito Путешествие по Узбекистану: полезная информация «Не вернули долг, получили много денег на свадьбе или.» - Люди